«Велика частина мого успіху на полі бою, що я ніколи не виконував наказ прямолінійно», — Герой України Сергій Пономаренко

Коли шукала номер телефона Героя України Сергія Пономаренка, у приватному повідомленні прокоментували: «Дуже крутий танкіст, смілива та глибока людина».

Ми довго розмовляли в затишному київському кафе, де було тепло й комфортно. Ніби й немає цієї клятої війни…

«Росіяни обстрілювали всі посадки в нас за спиною. А ми сиділи в них під носом»

— Сергію, 2 квітня 2022 року ви отримали звання Героя України. За який подвиг?

ВІДЕО ДНЯ

— Насправді за низку боїв, які точилися в Ізюмському районі. Вирішальним став штурм села Топольське 16 березня. Нас тоді кинули під місто Барвінкове, щоб ми трохи стримали ворога, однак про це не сказали. А ми вгризлися в землю і реально його зупинили.

Але почну з подій, які сталися трохи пізніше. Розкажу, як тікав від російських танків. 2 квітня під час оборони села Бражківка я розставив наші танки й лишився серед поля з рацією, щоб забезпечити взаємодію між хлопцями і щоб оборона була злагодженою, а не хаотичною.

РЕКЛАМА

Йшов потужний артобстріл, потім зайшли гелікоптери. Побачив на полі велику глибу, яка заросла бур'яном. Встав на цей камінь, щоб краще було видно, і спостерігав, що відбувається. Потім подумав: цікаво, чи вистачить висоти цього каміння, якщо треба буде заховатися. Тільки ліг — і в ту ж секунду неподалік розірвалася авіабомба. Траву над головою просто скосило.

Почався штурм. Росіяни йшли на Бражківку з Малої Комишувахи з трьох напрямків, їх було дуже багато. А наші танки розтяглися по дві сторони дороги: далеко справа один танк, один по центру й два ліворуч, причому один з них не може стріляти — його не підбило, просто вийшов з ладу. Той, що по центру, вступив в бій проти трьох ворожих і його розбили на моїх очах.

Це був танк Юри Куліша. У 2014 році Юра був моїм командиром роти. Це людина зі штучним клапаном в серці. На початку повномасштабки мешкав у Чехії, однак найближчим транспортом повернувся в Україну. Це був єдиний кадровий танкіст у нашому підрозділі. Продовжує служити, зараз він заступник командира роти.

РЕКЛАМА

Крикнув в рацію тому, що зліва: «Допоможи хлопцям». Він вискочив на поле, але теж не вийшло зробити постріл. По ньому стріляли, тому він розвернувся і від'їхав. Слава Богу, хлопці з підбитого танка встигли евакуюватися.

Я залишився на трасі сам. Танк, який справа, — далеко в балці, мені до нього ніяк. Танк, який стояв на трасі біля мене, догорає розбитий.

Треба щось робити. До піхоти приблизно чотири кілометри. Вітер дуже сильний, а треба бігти проти нього. Розумію, що не добіжу. Та й від танка не втечеш. І тут почув, що, ховаючись за посадкою, їде танк, який вийшов з ладу і не міг стріляти. Кричу в рацію Сані Саричеву: «Шумахер», ти?" — «Так». — «Підвези мене». — «Щас». Він на повному ходу проламав дерева і вискочив на трасу, причому кормою до ворога, а задня частина найслабше місце танка. Це було дуже ризиковано. На ходу застрибнув до них.

Через три тижні майже там же сталася ще одна цікава історія. 23 квітня комбриг передав мені по рації, що на полі між Бражківкою (ворог вже її захопив) та Новою Дмитрівкою підбили російські танки: «Хай швидко вискочить Ярощук і доб'є недобитків». Взвод Ярощука стояв буквально у двох кілометрах у посадці. Передав йому: «Сєрий, давай підривайся».

Вони почали їхати. А я сказав «Шумахеру»: «Розвідка наче каже, що там нікого немає, але давай про всяк випадок піднімемо Mavic, щоб зрозуміти, що там буде». Йому щойно волонтери передали наш перший Mavic Mini.

РЕКЛАМА

От щось нас смикнуло. Ми вискочили машиною, підняли цей Mavic і нарахували в посадці… двадцять російських танків. Дві роти (взвод — це три танки, рота — десять, тобто три взводи плюс танк командира) стояли рівненько в рядок. Я зрозумів, що зараз три танки Ярощука будуть стрибати серед поля, як зайці. Крикнув в рацію: «Відставити, ніхто нікуди не їде, розвертайся назад». Набрав комбрига: «Там засідка». Він: «Не може такого бути, мої політали, там все чисто». Записав відео з екрана Mavic і відправив йому. Він все зрозумів: «Тоді відбій».

Наступного дня мене познайомили з «Да Вінчі» (Герой України Дмитро Коцюбайло). Він вийшов на зв’язок: «Є, по чому постріляти?» — «Проти моїх трьох танків двадцять штук в посадці стоїть. Якщо вони підуть в наступ, наші не витримають. Давай спробуємо».

Це зараз ведуть стріми з Mavic. А раніше такого не було. Ми під'їхали ближче. У мене на машині стояв Starlink, тобто був інтернет. Starlink і «пікап», на якому я їздив, в нас з’явилися завдяки журналісту Юрі Бутусову. 3 квітня ми стримували ворога вже за Бражківкою, яку ворог захопив напередодні. А Бутусов приїхав до 25-ї бригади, яка з нами працювала. Побачив, як я з рацією бігав по полю між танками й ловив зв’язок, щоб розповідати хлопцям, що відбувається навколо, потім біг на дорогу спіймати якісь сигнали й отримати загальну інформацію зі штабу і знов вертався. Бутусов запитав: «А що ти робиш?» — «Як що? Воюю. По-іншому не виходить. Бо хлопців самих не кинеш». Я завжди або в танку, або машиною між танками катаюсь, або по полю бігаю. «Якщо ти пішки робиш такі речі, то що буде, коли в тебе будуть інтернет і машина?»

«Я завжди або в танку, або машиною між танками катаюсь, або по полю бігаю», — роз’яснив Сергій Пономаренко

Так от, «Шумахер» підняв Mavic. Я подзвонив «Да Вінчі» на WhatsApp і камерою знімав екран телефона Саші. Мені не треба було нічого передавати арті. Вони бачили розриви й самі себе коригували. Зробили три постріли й підпалили перший танк. Може, зробили б більше, але тоді снарядів «Да Вінчі» давали не більше 10−15 на добу. Не знаю чому.

На другий день ми знову підпалили танк. Бригада почала гудіти, що все так добре в нас виходить.

Росіяни не могли повірити, що таке відбувається. Обстрілювали всі посадки в нас за спиною. А ми сиділи в них під носом, все летіло через нас.

На третій день нам дали двох операторів БПЛА, які коригували нашу арту. І ми вже нахабно знову виїхали на те саме місце і підняли одночасно два Mavic і один Autel. Росіяни побачили це й почали стріляти з танків прямою наводкою по нашій посадці. Це метрів 700. Тобто не дали нам попрацювати. Ми тікали, висячи, як мавпи, на багажнику машини, бо потрапити всередину не було часу.

Відсиділись. Але що ж відсиджуватися? Треба палити далі. І ми на четвертий день знову поїхали в ту саму посадку і підпалили ще один танк.

А до того ще 93-тя бригада спалила танк, коли росіяни виїхали на поле і пробували нас розстріляти в тій посадці.

В сумі вони втратили чотири танки за чотири дні. Тобто залишилося 16 з 20. Вони їх зняли й перегнали в інше місце. І в наступ на цій ділянці не пішли.

— Розкажіть трохи про себе.

— Народився у 1983 році у звичайній сім’ї, проживав майже все життя в Яготинському районі.

В дитинстві мріяв стати льотчиком. Готувався до вступу в Харківський авіаційний університет, хоча батьки були дуже проти. Але одного дня подивився телепередачу «Крила», де розповіли, що в цьому виші немає коштів на льотну практику курсантів. Який сенс навчатися п’ять років, щоб так і не сісти за штурвал літака? Досі пам'ятаю, як сказав батькам: «Ваша перемогла».

Закінчив кафедру міжнародних відносин Київського славістичного університету. Я фахівець з країнознавства.

В нашому університеті військової кафедри не було, але був договір з Національним аграрним університетом про навчання студентів військової справи. Моя військово-облікова спеціальність — командир танкового підрозділу. Склав присягу ще в студентстві. Вважаю це дуже важливою подією.

Рік пропрацював в юридичному відділі адміністрації, але зарплата у держслужбовців була маленька, а хабарів я ніколи не давав і не брав. Тому пішов далі. Працював у торгівлі, в логістиці, у 2014 році був керівником магазину мережі «АТБ».

Щиро підтримував Майдан, але нас завантажували роботою так, що виїхати не міг. Чудово розумів, до чого йде. Ще у 2003 році, коли сталася історія з Тузлою, сказав, що це тренування перед захопленням. Трохи пізніше сказав дружині, зараз вже колишній, що війна між росією й Україною неминуча. Вона запитала: «І що, будеш стріляти в моїх російських родичів?» Відповів, що буду, якщо прийдуть зі зброєю.

Коли почалися події на Донбасі, сподівався, що з цими невеликими угрупуваннями швидко розберуться, — армія ж в Україні є. Все перевернулося 28 липня, у мій день народження. Подзвонив друг. І я такий: «О, Саш, приїжджай, я якраз шашлик смажу». А він: «Серьога, ти що не знаєш? Я воюю».

Наступного дня, нікому нічого не сказавши, вже був у військкоматі. Однак там посміялися: «Чого ти до нас прийшов? Є купа добровольчих батальйонів». А я наполягав, щоб мобілізували, бо тоді хоч робоче місце за мною збережеться. Через кілька днів зателефонували: «Якщо ти готовий, то підходь». Мене мобілізували й відправили в Яворів на перепідготовку.

— В одному інтерв’ю ви розповіли, що саме тоді вперше помацали танк.

— Так. На військовій кафедрі все було в теорії — на плакатах та стендах. На території стояв танк зі знятими гусеницями. Давали залізти туди й завести двигун. Навіть не проїхати, не те щоб вистрелити.

Через місяць чотири офіцери — Юра Куліш, Сергій Ярощук, я і ще один негідник, який втік буквально через місяць, не буду називати прізвище, потрапили в «Десну», де якраз йшло укомплектування 3-го танкового батальйону. Сформували 3-тю роту. Юра став її командиром.

— Чому у вас такий позивний — «34»?

— Бортовий номер машини був 334. Військові застосовують різні коди типу «4.5.0». Коли по рації чули «34», ламали голову, що це може означати. А це мене викликали.

«Наші три танки стояли на полі близько 16 годин під безперервним обстрілом»

— Які гарячі точки пройшли в період АТО?

— Бої під Маріуполем, під Донецьким аеропортом, під Мар’їнкою (за бій під час оборони цього міста отримав орден Богдана Хмельницького).

Штурм шахти «Бутівка» — це безпосередньо наша робота. Тоді пробували кілька разів її взяти — не вийшло. Попросили нас допомогти. Мій взвод заходив з одного боку залізничних колій, інший взвод — з другого. Ми так класно й швидко відпрацювали. Не знаю, чи правда, але піхотинці сказали, що на «Бутівці» стояло 40 заряджених ПТУРів, які не встигли вистрілити.

А потім наші три танки стояли на полі близько 16 годин під безперервним обстрілом.

— Навіщо?

— Якби ми відійшли, вони б зайшли назад. Ворог намагався нас виколупати й відбити шахту. Ми стояли десь до 23:00. Коли почало сутеніти, комбат з 95-ки передав по рації, що потрібна підтримка, бо росіяни під прикриттям темряви почали йти на шахту по лісосмузі.

В приціл не видно нічого. Набої в кулеметах вже розстріляли, лишилися тільки великі танкові снаряди. Комбат: «Підтримай з кулеметів». — «З кулеметів не можу, можу з гармати». — «Боюся, щоб ти моїх не постріляв, бо темно». — «Рахуй стовби від шахти й кажи, на рівні якого знаходиться ворог». Він порахував. Я виліз, сів зверху на башту, навідник керував гарматою, а я, як з мисливської гвинтівки, націлював її в бік ворога. Зробили навмання один постріл. Той комбат передав, що «класно влучив, ворог починає відступати, дай ще навздогін». Вистрілили другим трошки далі. Кажу: «Я вже й третій готовий». — «Вже не треба, там нема по кому стріляти».

Досі кажу, що хтось руки тримав над нами, бо земля була повністю перепахана, а на танку всього дві подряпини від осколків. Всі живі, хоча нас нищили з усього. Розриви, дим, навіть фосфоркою вперше по нас кидали, але не долетіло. Коли фосфор розсипається, це дуже красиво.

Бої під Мар'їнкою також були вдалою операцією. 3 червня 2015-го росіяни пішли на штурм міста. Вони знали, де ми стоїмо, і хотіли знищити нас, щоб ми не виїхали на допомогу. Але ми були дуже класно заховані. Не пошкодило ані техніку, ані людей.

В принципі, якби не мій взвод, який був підсилений ще двома танками, тобто п'ять танків виїхали, вони б тоді Мар'їнку взяли. Наші стримувати їх не могли й вже почали відступати. Ми влетіли в Мар'їнку якраз в той момент, коли росіяни зібралися в лісі для того, щоб поповнити боєзапас, перегрупуватися та йти далі. Тоді танковою каруселлю виїхали чотири наших танки, розстріляли по два боєкомплекти, а я випустив три. Тобто в сумі ми поклали близько 120−140 снарядів. Там були колосальні втрати. Наступного дня мій навідник моніторив сепаратистську групу «Мар'їнка-24». Прочитав, що в Донецьку не вистачало місць у лікарнях — по коридорах валялися, не вистачало медикаментів та бинтів. За різними оцінками, близько двох тисяч росіян було виведено з ладу в один день. Хоча офіційного підтвердженого немає.

Якби ми запізнилися бодай на пів годинки-годинку, Мар'їнка б не встояла. А ми її відбили. Тому й дали орден. Потім ще, напевно, місяць ми там стояли. Ще два рази вони робили спробу йти в наступ, але навіть вистрілити не встигали. Розвідка казала, де вони збираються, і ми їх нищили. Більше на Мар'їнському напрямку вони не рипались.

Після відведення важкого озброєння у 2015 році для нас все закінчилось. Наша рота пройшла АТО без втрат.

У жовтні повернувся до цивільного життя, але ненадовго. Буквально через пів року запросили у військкомат. Тоді тільки почали формувати підрозділи територіальної оборони, потрібна була людина з досвідом. Двічі на рік ми виїжджали на полігони. Навіть зараз, проїжджаючи біля Іванкова, дивлюся, де хлопці розміщали блокпости. Саме на тих місцях, де ми під час навчань їм казали, що тут було б класно. Блокпости — це була саме моя зона відповідальності, я навчав резервістів, як організувати на них службу.

До листопада 2021 року працював у військкоматі. Звільнився через стан здоровʼя.

Але добре, що так вийшло, адже не уявляю службу в ТЦК у війну. Звісно, розумів, що наближається повномасштабне вторгнення. В мене був чіткий план. Ми з побратимами ще в грудні домовилися, що підемо знову в танкові війська.

Мій друг перейшов служити в 3-тю окрему танкову бригаду. Подзвонив йому: «Андрюха, якщо завтра щось почнеться, чи готова бригада прийняти кілька чоловіків з досвідом? Нам не треба ні посад, нічого — три танки, і все. Ми приїдемо і долучимось». — «Добре, приїжджайте».

Ми знали, як будемо їхати, хто кого і де буде забирати, як будемо діяти, якщо повністю ляже мобільний зв'язок.

23-го приїхав додому і ліг спати. Прокинувся від звуку вибухів. Військова людина їх не сплутає ні з чим.

Вранці передав справи на роботі. 25 лютого вже був у Ярмолинцях Хмельницької області, де дислокується штаб бригади. Сформував і очолив роту (пізніше став заступником командира 9-го танкового батальйону). А вже 12 березня ми розвантажилися перед Барвінковим.

Нас з Яготина виїхало четверо — я, мій кум, його кум і рідний брат кума (на жаль, днями він загинув). Такий собі сімейний підряд. З вікна машини майорів прапор. І от на трасі Київ — Харків над нами завіс російський гвинтокрил. Буквально метрів десять до нього. Я сказав: «Відвоювали ми своє». Чому він не вистрілив, не знаю. Потім ми дізналися, що він десь в районі Пирятина розбив нашу військову колону.

— На яких танках вмієте працювати?

— На Т-64, Т-72 та Т-84. На Abrams та Leopard не довелося.

Коли почалися розмови, що нам передадуть Leopard, я сказав, що з них треба створити легенду, як з HIMARS. У росіян була паніка, якщо чули, що десь в їхньому районі мають працювати HIMARS.

Leopard вони теж дуже боялися. Мене запитали: «Як їх використати?» — «Головне — не дати їх спалити. Продумати все до найменших дрібниць». Там специфіка трошки інша. Вони, як радянські, осколками по піхоті не стріляють. Тому наполягав, що їх треба використовувати дуже акуратно, виключно в обороні для ураження броньованих цілей. Навіть якщо у ворога вийде спалити Abrams або Leopard, то хай це станеться близько до наших позицій, щоб можна було їх відтягнути. Щоб ця легенда про потужний Leopard, який виграє війну, наганяла страх на росіян, і вони бігли б з окопів тільки від думки, що він туди виїжджає.

Що зробили наші? Через тиждень сформували колону з кількох Leopard, і їх за один день спалили. І де цей психологічний ефект? В першу ж атаку ви показали росіянам, що Leopard, виявляється, горять ще краще, ніж радянські Т-72.

— Який взагалі сучасний танковий бій?

— Це залежить від того, яку ціль ставлять. Якщо ми говоримо про допомогу піхоті, то виїхали, постріляли, від’їхали. Якщо про штурм, то пробиваємо дорогу піхоті. Так, як було на «Бутівці», для прикладу. Ми погасили вогневі точки, потім піхота підійшла, а ворота закриті. Я їх вибив.

Це може бути тонка, майже снайперська робота. Тобі дають координати, що в якомусь будинку сидить снайпер або в замаскованому укритті спостережний пост. У 2014 році мій танк Т-64 на відстані 1900 метрів влучав у сірникову коробку.

— Це фантастика.

— У Т-64 класна система управління вогнем. Там стоїть танковий балістичний обчислювач, який заміряє напрямок і силу вітру й автоматично вносить похибку, а на прицілі є зум, тобто можна збільшити масштаб і все гарно роздивитися. Т-64 діє, як ідеальна снайперська гвинтівка великого калібру. А в Т-72 дуже поганий приціл.

Мені у 2014 році пощастило. Мій танк ніхто не хотів брати, бо він був навчальним. Механіку-водію постійно текла солярка під ноги. Ходова частина майже розбита. Але, оскільки його застосовували лише для водіння, то на момент, коли я його отримав, гармата зробила не більше тридцяти пострілів. Це взагалі нічого. Вона била просто ідеальною. Під час штурмів, якщо ворог ховався в приміщенні, ми примудрялись не у стіну, а у відкриту кватирку закидати снаряди. 72-ка так не постріляє. В ній простий двигун, її легше завести в холодну пору, а 64-ку треба прогрівати. 72-ка, можливо, і швидше, але по динаміці розгону 64-ка не поступаєься.

— Усі бояться потрапити в полон. Багато військових розповідали, що в них була граната для себе, щоб не здатися живим.

— Після всього, що я наробив, я усвідомлював, що вижити там у мене шансів не було б. Однак автомат отримав і одразу здав, бо розумів, що він мені в танку не потрібен. І зрештою, якщо тебе підіб'ють десь серед поля, що ти зробиш з автоматом із чотирма ріжками? На десять хвилин продовжиш цю історію, і все. Тому в мене був під рукою ПМ. Якщо мене підіб'ють, але танк не горітиме, то перший, хто загляне в люк, отримає кулю. А друга для себе. Бо я не уявляв себе в полоні.

А ще я всю війну пройшов без бронежилета. Ніхто цього не розумів, але я принципово його не одягав, бо танкіст має бути мобільним. Я постійно то в танк, то з танку. Бронежилет тільки заважав би. Така в мене філософія була.

Хлопцям говорив: «Я не більший герой, ніж всі ви»

— Що відчуває людина, яка отримує вищу нагороду країни?

— Після бою в Топольському командир тактичної групи сказав під час наради начальнику штабу бригади: «Роби подання на звання». Наступного дня: «Ти вже передав?» Почувши: «Ні, воно не пройде», дуже сварив його і сказав: «Я особисто завезу».

Я забув про це. Ну, подали й подали. Був впевнений, що подання не пройде. Та тоді було не до того. А одного дня подзвонив Петро Павлович Скиба, командир танкового батальйону, з яким я воював у 2014-му: «Серьога, вітаю! Тобі надали звання». — «Та не може такого бути!» Він скинув мені указ президента. І я такий: «Ого, ну класно». Вітали — дякував. І продовжував свою роботу.

Хлопцям говорив: «Я не більший герой, ніж всі ви». Досі кажу, що ця нагорода не моя, а всіх, хто зі мною був. Це 100% їхня заслуга. Не вважаю себе кращим за когось іншого. Щодо моєї заслуги, напевно, вона в тому, що я зміг зібрати хлопців навколо себе, мотивувати й повести. У мене ніхто ніколи не відмовлявся, не тікав і не боявся. Навпаки, навіть ображалися, якщо я з собою брав одних і тих самих. Ті, хто не їхав, підходили: «Чому ти нас не береш? Ми теж хочемо».

«Досі кажу, що ця нагорода не моя, а всіх, хто зі мною був. Це 100% їхня заслуга», — вважає Сергій Пономаренко

Лише одна історія як приклад. Під час штурму Топольського, коли вже не було ані піхоти й взагалі нічого, бо йшов потужний артобстріл, танк Ярощука підбили. Екіпаж евакуювався. А танк лишився на пагорбі. Треба ж його забрати.

Я ніколи не віддавав накази типу «ти маєш їхати». Сказав: «Лишати танк не годиться. Хто зі мною?» Навідник: «Я їду». Механік-водій: «Боюсь, що не витримаю». — «О'кей. Механіки-водії хто?» Вийшов інший: «Поїду без проблем». Виїхали, підчепили, ще й постріляли по росіянах, щоб вони трохи голови пригнули, й витягли. Так це 72-ка. А ви Leopard відправили в один кінець і полишали серед поля. Про що можна говорити?

До речі, вже після всього підійшов механік-водій: «Так, я побоявся, але зрозумів, що ти завжди сам лізеш. Все буде добре, катаємося далі».

Не хочу ображати комбата, з яким служив. Хороша людина. Але в нього не було бойового досвіду. От не вмів він планувати війну. Так сталося, що ми перші з батальйону увірвалися на Барвінкове. Решта підтягнулися через тиждень, а основні засоби — тижня через три. І от моя рота наче була автономним організмом, де я сам планував усе. А 2-ю та 3-ю ротами керував комбат. І там були втрати.

В певний момент він на нараді зізнався, що в нього не дуже виходить: «Тому давайте так. Все, що стосується забезпечення та тилової роботи, — до мене. А все, що стосується організації війни, — до Сергія Івановича».

— Чесний вчинок, як на мене.

— Так, за що я йому вдячний. І ми неформально все поділили: я став режисером війни, а він — організатором життєдіяльності батальйону.

Однак це виключення. Дуже багато таких, хто мало що вміє, але «я полковник, слухай мене, чого це якийсь лейтенант або капітан буде тут керувати?»

Я був свідком, коли п'яні полковники віддавали накази на штурм. Не знаю, чи варто про це писати, але це велика катастрофа, бо це долі людей. До того ж це ще один додатковий аргумент для тих, хто шукає причину не йти служити.

Але й мовчати не можна. Міняйтеся, не тримайтеся за посади. Сучасна війна стерла всі межі між званнями. Зараз прийшли на фронт полковники без бойового досвіду. І вони командують тими, в кого величезний багаж знань та вмінь. І от сидить самодур, який звик по картах воювати, і віддає тупорилі накази або не може прийняти рішення.

Велика частина мого успіху на полі бою, що я ніколи не виконав наказ прямолінійно. В чому велика перевага таких, як я? В мене немає за плечима 20 років вислуги, немає мрії піти на пенсію полковником або генералом, я не тримаюсь зубами за посаду.

Ще у 2014-му мене дуже часто цитував механік-водій Володимир Махлай: «Мені подобається, як Сергій каже «більше зірочки не знімуть, далі Луганська не пошлють». Я тоді був молодшим лейтенантом, в якого лише одна зірка на погонах. І ми пройшли всю Донецьку область від Маріуполя до кордону з Луганською областю. Тобто максимум, що чекає, — переїхати на Луганщину.

Абсолютно всі накази я виконував з поправкою на себе. Треба? Не відмовлявся й ніколи не закликав не виконувати. Іноді здається, що наказ наче бредовий. Однак ти не знаєш всієї інформації. А люди у штабі володіють загальною обстановкою, вони вирішили, що отак буде класно. А далі вже тонкощі на місцях, як ти будеш діяти у своїй маленькій смузі. Отут ти маєш проявити свій розум, ерудицію, хитрість, досвід.

— Як саме ви діяли?

— Завжди працював так. От є зона відповідальності, я об'їхав її машиною, десь пішки пройшов. Поспілкувався з піхотою, яка сидить в окопах, щоб зрозуміти, як до них доїхати, де вони замінували, пояснити їм, звідки ми будемо виїжджати, щоб вони не злякалися і не почали по нас стріляти, щоб пригнулися і заховалися, коли ми працюємо, бо буде летіти через них. Тобто купа всяких нюансів.

Потім брав командирів взводів, обвозив по тому самому маршруту: «Дивись, якщо завтра так станеться, що мене виведуть з бою, ви всі знаєте, що, де, з ким і як робити, кожен з вас може взяти на себе відповідальність і продовжувати бій». А командири взводів потім брали командирів танків і везли на визначені місця: «На наш взвод покладена отака задача, отут те-то й те-то ми будемо робити, ось сюди ви маєте проїхати, отут будете стріляти, якщо вас засічуть, то ось сюди маєте переїхати, а отут для вас капонір буде викопаний».

Але не всі так роблять в майже більшості випадків. І в цьому велика біда.

Я міг спокійно після цього тицьнути пальцем на карту: «Значить так, мені треба, щоб ви були о 10:00 отут, ми будемо працювати». І знав, що вони о 10:00 будуть на місці й все зроблять. А сам сідав у машину, їхав до суміжних підрозділів, дізнавався, чи не змінилася обстановка, чи не змінилися цілі. І поки танки доїжджали (вони ж повільні), вже вертався й безпосередньо з ними працював. Я був впевнений, що мої хлопці знають всі проходи в мінних полях, знають, куди від'їхати. Якщо почнеться обстріл, пропаде зв'язок тощо, вони все одно спокійно все виконають і повернуться назад. Бо вони не сліпі кошенята в мішку.

«Я був впевнений, що мої хлопці знають всі проходи в мінних полях, знають, куди від’їхати. Якщо почнеться обстріл, пропаде зв’язок тощо, вони все одно спокійно все виконають і повернуться назад», — розповів Сергій Пономаренко

Єдиний випадок, коли вони виїхали наосліп, був під Барвінковим. Нас тільки розвантажили з трапів, і одразу ми отримали наказ трьом танкам висунутися під Велику Комишуваху, бо там готувався прорив росіян. Я запитав: «Хлопці, хто готовий?» Виїхав взвод Юри Куліша. Всі з великим досвідом. Вони виїхали, а я погнав у штаб, довідався про все й наступного дня зранку вже був біля своїх.

А решта виїздів були виключно після того, як я все обкатаю й дізнаюсь. Тому й результат. Головне — коли тобі хлопці кажуть: «З тобою хоч на край світу».

Навесні 2022 року під Новою Дмитрівкою 93-тя бригада попросила витягнути їхній підбитий танк, але не сказала нам, що там можуть бути вороги. «Та все там нормально, він стоїть вже дві доби, нам нема чим витягнути». Хлопці виїхали, і їх теж підбили. Навідник і механік-водій змогли вистрибнути й відбігти, а командир Руслан Степовий лишився, бо не міг бігти.

Мені сказали, що підбили танк і Русік в ньому. Прилетів туди машиною. Побачив, що танк стоїть в чистому полі. До нього треба проїхати по дорозі, яка не захищена рослинністю. І це все відбувається перед російськими танками, які стріляють дуже влучно. Ми з «Шумахером» заднім ходом «пікапа» підскочили до танка, закинули Русіка в кузов і вивезли.

Оце відчуття у хлопців, що тебе не кинуть, що б не сталося, давало мені можливість не пояснювати, чого я йду на такі, на перший погляд, безглузді й нереальні завдання. Мені достатньо було сказати, що «ми їдемо захоплювати російський танк», і все.

З першим «захопленим» танком теж історія була. Один їхній танк підірвався на міні в сірій зоні, в нього гусениця злетіла, ми його без проблем забрали в перший день. А другий танк розвернувся, почав тікати й заглух. Росіяни його підчепили на троси й затягли вже за свою лінію оборони. Кажу: «Блін, так хочеться його захопити. Але чого вони його не дотягли на якісь склади, ангари, бази? Чого кинули серед дороги? Це стовідсотково засідка».

Добу ламав голову. А техніки та запчастин тоді катастрофічно не вистачало. Я такий — треба їхати. Приїхали розвідники, в яких була броньована машина й безпілотники. Запитав: «Підтримаєте, якщо наважимося?» — «Так, звісно».

Всі: «Серьога, там засідка. Ми б не їхали». — «О'кей. Ви б не їхали, а я їду. Хто зі мною?» І поїхали. Бо розуміли, що я їх не лишу. Звісно, якби я сидів десь у штабі й малював на карті, як правильно воювати, то хто б мене слухав.

Виїхали наші два танки. Два оператори розвідників підняли безпілотники, які дивилися, щоб вони не потрапили в засідку. А їхня броньована машина стояла напоготові, щоб вивезти поранених.

Ми кинули дими. Один наш танк підчіплював російський, а другий стояв напоготові, щоб стріляти, як тільки хтось десь виїде. Росіяни зрозуміли, що відбувається, й стали кидати міни. Перебили троси. Наш танк виїхав, а той, який витягували, лишився.

А я «пікапом» поїхав вперед. Бачу — повертаються без танка. «А танк де?» — «Троси перебили. Там такий мінометний обстріл, що ми побоялися зупинятися». — «Ви серйозно? Ви з-за спини москалів витягли танк і лишили серед дороги? Ні. Перекидаємо троси з іншої машини й розвертаємося». Лечу туди своїм «пікапом», вони за мною на танку. Приїхали, підчепили й за другим разом витягли.

Там вода попала в паливну систему. Механік заліз, відкрутив лючок, спустив воду, завели й поїхали. Ідеально новий танк Т-80. Гармата була солідолом замазана. Напевно, десь по парадах катався, бо не зробив жодного пострілу.

По цьому факту можна методичку розробити, як правильно захоплювати ворожий танк.

«Взагалі не знаю, яка сила мене зберегла»

— Просто кадри з фільму.

— Напевно.

Була ще історія під Вірнопіллям, як я заганяв на позицію командира роти не з нашого батальйону.

Вчорашніх курсантів одразу після навчального закладу відправили на ферму, вони зайняли там позицію. Комбриг попросив: «Поїдь з їхнім комбатом, бо щось там війна не клеїться». Виходжу з наради й кажу цьому комбату: «Ну що, поїхали?» — «Ні, я не поїду, їдь сам».

Поїхав. Виявилося, що два танки стоять на фермі, яку обстрілюють так, що туди не можна підійти. А має стояти три. Командир роти лишив курсантів, втік і заховався в селі. Там складені бетонні плити, вони за ними поставили танк, розіслали каремат і загоряють на сонці. «А що ти тут робиш?» — «Ти бачив, як там стріляють?» — «Почекай, а по тих дітях що, не стріляють? Тебе нічого не торкає, що ти, старий пень, сидиш тут, а вони там самі? О’кей, тоді я тобі покажу, що туди можна дістатися».

Де ідучи, де повзучи, де перебіжками прийшов на цю ферму: «Хлопці, вас ніхто не кинув. Все нормально. Але прошу, не вилазьте з танків, що б там не було, бо біда буде. Візьміть пляшки й ходіть в туалет прямо в танках». Пізніше сказали, що один хлопець з цих двох танків загинув від осколка, коли виліз в туалет.

Побув біля них, вони ще мені розказали, хто там і як переміщається. Напевно, росіяни побачили, що я мелькнув між гаражами, й почали стріляти. Виповз назад по посадці. Підходжу до цього: «Ти бачив, де я був, куди проходив? А тепер сідай в танк і давай туди сам. Я без броні ходив, а ти в танку, тебе осколки не дістануть».

Загнав його на цю ферму й вже з впевненістю, що все буде нормально, поїхав назад. На другий день приїхав, а він знову на тому самому місці.

І таких командирів повно. Основна наша біда — це командування. Приходять хлопці, які були потужними менеджерами в цивільному житті. Але вони без звання. Дайте їм можливість керувати. В них є колосальний досвід. Є такі, в кого було по 50−100−300 підлеглих. Вони вміють організувати колектив і налагодити роботу. І паралельно з цим сидить військовий, який вчився, коли був недобір у військових навчальних закладах. Не хочу принижувати, але є такі, які, крім «Колобка», нічого у своєму житті не прочитали. Але ж він полковник, він керує людьми. Не всі такі, зрозуміло.

Зараз момент, коли треба не боятися негайно приймати непопулярні різкі рішення, щоб виправити ситуацію на фронті. Але нема кому.

«Головне — коли тобі хлопці кажуть: «З тобою хоч на край світу». Герой України Сергій Пономаренко з бойовими побратимами

Був дуже великий прорахунок перед початком повномасштабки, що не готувалися. Візьмемо дороги. З боку росіян до Барвінкового була ідеальна новенька дорога, по якій вони й наступали. А від Барвінкового до Лозової, де розгорнули мобільний стабілізаційний пункт, місцями були ями по коліно. Дуже багато поранених хлопців з піхоти померли через те, що по цій дорозі їх вчасно не довезли до лікарів.

Мій друг В'ячеслав Курінний, хірург з Харкова, тоді був керівником цього стабпункту. Він звернувся до тодішнього міністра інфраструктури Кубракова. Той організував, щоб ті ями засипали. Їздити стало значно простіше, головне — швидше доставляти поранених, що зберегло життя багатьом хлопцям.

Дуже великою помилкою був контрнаступ. Я кричав, що не можна на півдні йти вперед…

— Чому ви звільнилися з армії?

— Через здоров'я. У 2023-му дізнався, що далі служити не зможу. Мене комісували.

З великим задоволенням продовжував би службу. На війну дуже тягне. Особливо, коли чую про якісь рішення, які стають причиною загибелі хлопців, то мене прямо розриває зсередини. Хочеться бігти туди й сказати: «Не вмієш планувати й командувати, не здатний? Йди ромашки вирощуй, але не керуй людьми. Якщо прийняв якесь рішення, то неси відповідальність. Тому що це все долі».

Якось під час однієї операції один полковник сказав: «Там всього п’ять „двохсотих“, це не втрати, давайте вперед». Для мене це тоді стало шоком. Як це — «всього п’ять»? Це аж п’ять.

Допоки я був командиром роти, в нас загинув один чоловік. І то через те, що мене не послухали. Кілька днів просив командування, аж до сварок доходило: «Заберіть з цього населеного пункту мої танки, бо там долина, вони абсолютно нічого не зроблять. Якщо туди зайдуть росіяни, то захоплять їх без єдиного пострілу. Там не можна стояти». — «Ні, вони мають там стояти для підтримки морального духу піхоти». В результаті піхота відступила, один танк разом з екіпажем лишився там, навідник і механік-водій вийшли, а командир Микола Лис потрапив під міну і загинув. Якби мене послухали, він був би живий.

— Чим зараз займаєтесь?

— Працюю, але все мені здається дріб'язковим і неважливим. Можливо, в компанії прочитають це й будуть шоковані, але це правда. Колись мій кум сказав одну дуже цікаву фразу, я її зараз часто повторюю. У 2014 році він працював на хорошій посаді в торгівельній мережі. Якось дзвонить: «Серьога, хочу воювати, а то мені соромно. Ви там роботу робите, а я сметану між магазинами переміщаю».

Ще захоплююся пасікою. У 2021 році в мене було понад 70 вуликів. Це дуже багато. Якось на фронті ми поселилися в закинутий будиночок. Хазяїн втік, а за його пасікою доглядав сусід, але не дуже дбав. Я навів там лад. І хлопцям показував, як все треба робити. Комахи ж не винні, що йде війна.

Паралельно з продуктами бджільництва ми виготовляємо сувеніри з натурального воску. Зараз пасхальна тематика — свічки у формі пасочки та вербові гілочки.

Ось наша сторінка в Instagram.

«Паралельно з продуктами бджільництва ми виготовляємо сувеніри з натурального воску», — розповів Сергій Пономаренко

— Дуже зачепила ваша фраза «я готовий ділитися досвідом, єдине питання, чи готові мене слухати». Ваш досвід нікому не потрібний?

— Свого часу, коли в нас все гарно виходило в танкових протистояннях, звернувся в Генштаб з пропозицією розробити програму навчання, зібрати досвідчених хлопців і їздити не на полігони, розказуючи «уявімо, як будемо воювати», а по підрозділах. Дивитися, в яких умовах вони воюють, застосовувати свій досвід з врахуванням місцевості, їхніх спроможностей, сил і засобів противника. Мене вислухали, взяли паузу на подумати. Через кілька тижнів сказали: «Гарна пропозиція, давай інструктором в «Десну». Я такий: «Ви серйозно мене почули?» Мені тоді було дуже прикро. Я щиро хотів створити кардинально нову унікальну методику навчання й підготовки танкістів.

У мене дуже багато питань до нашого Міністерства оборони. Скільки махінацій, схем, відкатів! Якщо ви дійсно хочете побороти корупцію, чому не залучаєте туди військових, які звільнилися з армії? Ніколи в житті ніхто не підкупить військового, який втратив здоров’я на війні. І хабаря не всуне. І у схему не втягне. Хто з нас відправить на фронт браковані міни або снаряди?

— Які картинки будете пам'ятати все життя?

— Напевно, коли тікали з підбитого танку.

Коли з Ізюма через Кам'янку ворог почав дуже сильно тиснути на Довгеньке, нас попросили туди під'їхати. Ми там пробули три дні, щоб помогти 95-ці стримати натиск і відбити Кам'янку. 24 березня я вступив у бій одним танком проти двох російських. Одного ми знищили, а другий втік, ховаючись за димом першого.

Наступного дня під Кам’янкою екіпаж «Шумахера» підбив три російських танки й машину. Вони розстріляли боєкомплект і поїхали дозавантажуватися. А я в цей момент хотів встигнути заскочити на те поле, щоб не пропустити ворога. Але вийшов розрив: кілька хвилин на полі не було нікого з наших, оскільки Саша вже від'їхав, а ми ще не доїхали. В цей момент три російські танки встигли зайти й влаштувати нам засідку. Ми стояли під однією лісосмугою, а через поле за дорогою три ворожих танки, заховані в гілки. Тобто вийшло: один наш танк проти трьох.

Тоді мене підбили. Не можу описати відчуття, коли снаряд летить в тебе. От танк зробив постріл — і ти розумієш, що цей снаряд твій. Дистанція десь півтора кілометра, тобто від його виходу з каналу ствола до прильоту приблизно півтори секунди. Але встигаєш подумати абсолютно про все — і про минуле, і про майбутнє. Навіть встиг підняти руку, щоб відкрити люк, щоб не було надмірного тиску всередині, бо може здетонувати БК.

І в цей момент вогонь, іскри. Снаряд прийшов в мою частину башти й пробив дірку в ній, вона почала обертатися від пошкодження. Але танк не загорівся. Крикнув навіднику Андрію Ковалю, щоб зупинив башту, бо інакше не вилізе «Лєший», наш механік-водій Вадим Лісник. Той зупинив. Вибуховою хвилею мій люк відкрило й заблокувало. Якось виліз назовні й допоміг Андрію вилізти. І тут побачив, що Вадим біжить по полю. Крикнув, щоб він вертався назад і сховався за танк.

Вадим молодчинка — коли вискакував, встиг включити задню передачу, тобто танк рухався. Ми побігли, ховаючись за ним. Росіяни ще кілька пострілів по ньому зробили, але не влучили. Ми на ходу залізли всередину й поїхали. Ще й вивезли пораненого з 95-ї бригади, якого несли хлопці. Йому осколок зайшов рівно в центрі лоба. Сподіваюсь, що він вижив. Плюс на пів дороги підчепили пошкоджений танк. В нього двигун не працював, він їхати не міг. Витягли і його.

У мене був класний танковий комбінезон. Волонтери передали «Шумахеру», і він поділився. Цікаво, що комбінезон тоді не прогорів, а термобілизна під ним поплавилася. А на шкірі руки окалини металу, наче хтось маку сипнув.

Є картинка, яка мене прямо розвалює. Саме тоді, напевно, прийшло усвідомлення, що робимо все правильно.

Осінь 2014 року, Авдіївка. Ми виїжджали на БМП на рекогносцировку. По воду йшла молода мама з двома дівчинками десь до п'яти років. Жіночка несла чотири п'ятилітрових баклажки, а діти — по одній. Навколо все зруйновано, а дівчатка в яскраво-рожевих курточках і шапочках. Такий дисонанс. Ми їхали з прапором України. Вони побачили нас, кинули ці баклажки й побігли на зустріч. Таке ніколи не забудеш.

Дуже багато різних історій було. Бувало, що танковий снаряд розривався в десяти метрах. Як я лишився живий, не знаю. Взагалі не знаю, яка сила мене зберегла. Може, мамина молитва. Може, ще є якась місія, яку я не виконав.

— Ми донедавна постійно повторювали «дякуємо ЗСУ», однак тепер майже не чуємо цього.

— Зараз ті «дякуємо ЗСУ» це так лицемірно. «Ви наші котики, ви молодці, ми в вас віримо, ми вами пишаємося, давайте вперед». — «Так треба, щоб твій чоловік мені допоміг. — «Ні, він не може».

Ми не змогли належно використати порив патріотизму й бажання захищати Україну, які в нас були навесні 2022-го. Після перших двох інтерв'ю на «Радіо NV», коли я озвучував проблеми з військовим керівництвом і з управлінням, коментарі були на кшталт «молодець, так і треба». На третьому інтерв'ю я зачепив тих, хто пише «як класно, що ТЦКшника на капоті покатали». І посипалися гнівні репліки. Але по факту те, що зараз відбувається, це велика катастрофа. Як ти можеш кричати, що ТЦКшники негідники, якщо вони не зловили жодної людини, в якої порядок з документами?

На початку вторгнення відчуття безвихіддя, що ти не заховаєшся і не втечеш, змусило людей згуртуватися. А зараз пішла фішка, що «без мене розберуться, нам же ж сказали в телемарафоні, що все хорошо, ми перемагаємо». У мого кума є знайомий, який заявив: «А що, АТОшників хіба не вистачить, щоб війну виграти?»

«Якщо внутрішні гниди не допоможуть росіянам, то ми все витримаємо», — впевнений Герой України Сергій Пономаренко

Дуже сильно підламали бойовий дух і взагалі настрій українців оці марафони та обіцянки про «два-три тижні». Громадяни не повірили в це, а більшість населення (я розділяю ці категорії, хай на мене не ображаються) — так. Війна активну частину громадян винищила. Якщо внутрішні гниди не допоможуть росіянам, то ми все витримаємо. Але в мене зараз страшне спустошення…

Источник