«У Німеччині, якщо отримуєш соціальну допомогу, ти завжди «під ковпаком у Мюллера»: чим займаються українські біженки за кордоном

24 лютого 2022 року змінило життя всіх українців, багато з яких шукали притулку від війни за кордоном. «ФАКТИ» поговорили з біженками, які наразі перебувають в різних країнах, поставивши їм одні й ті ж самі запитання:

1. Як і коли ви потрапили в приймаючу країну? 2. Що вас в ній вразило приємно, а що — ні? 3. Ваші головні здобутки та втрати за три роки на чужині? 4. За ким і за чим в Україні ви найбільше сумуєте? 5. Чи збираєтесь ви повертатися після закінчення військових дій додому й чому?

Сьогодні читайте відповіді наших наступних респонденток.

«В Україні мені 20 років ставили діагноз „безпліддя“, а тут я несподівано завагітніла»

Альона, Кривий Ріг. Підприємиця, перукарка. Наразі живе в Німеччині.

ВІДЕО ДНЯ

1. В Німеччину я потрапила через два тижні після початку війни. Їхали з подругами та їхніми дітьми через Польщу.

Альона зараз живе в Німеччині

РЕКЛАМА

2. Мене занесло аж у південну землю Баден-Вюртемберг, де повно сонця, лісів та гір. З наших вікон видно Альпи, адже наше місто — за 20 км від Швейцарії. Природа — найбільше, що мене тут вразило.

Неприємним стало відкриття, що якщо ти не працюєш та отримуєш соціальну допомогу, то завжди, що називається, «під ковпаком у Мюллера». Ти маєш бути готовим показати рух по німецькій і українській банковських картках, узгоджувати дати виїзду-приїзду в Україну під час відпустки, повідомляти про свої прибутки, про всі зміни сімейного стану тощо…

У Німеччині я, як і всі біженці, що сюди прибували, отримувала соцдопомогу і теж була «під ковпаком». Але навіть не розуміла, наскільки. Подруга мене познайомила з прекрасним чоловіком, німцем з Казахстану. Це було справжнє кохання. Я переїхала до нього. Начебто прожила в його помешканні небагато часу, та, очевидно, достатньо, щоб це помітили пильні німецькі громадяни й повідомили відповідні служби. Ті без попередження навідалися до нас додому, перевірили шафу, холодильник і заявили, що, оскільки ми живемо разом, хоча й не одружені, утримувати мене має мій партнер. Такі закони Німеччини.

РЕКЛАМА

Я мала повернути джоб-центру (центру зайнятості. — Авт.) близько 1000 євро. Це борг за страховку й частина інших соціальних виплат, бо ж коли один з пари працює, другий не має права отримувати соцдопомогу, тому що вважається, що його заробітку має вистачити на прожиття обох.

Це був, що називається, чарівний пендель від Системи. Я швидко все зрозуміла й вийшла на роботу на підприємство з виготовлення автомобільних деталей, контролером якості. Думала: «Оце повороти долі! Я, перукар!.. Людина мистецтва, яка насолоджувалася творчістю, тепер детальками займаюся!..» Водночас зрозуміла, що перукар тут отримує набагато менше. Та й у маленькому містечку я б не знайшла стільки клієнтів, ураховуючи те, що німкені полюбляють мати природний вигляд і не розтринькувати гроші на перукарів… Тому — хай живуть детальки!

І ще, звісно, неприємно вразила бюрократія. На кожен папір треба десять. Щоб одружитися, ми рівно 2 роки робили документи (перекладали та апостилювали). Я за цей час встигла завагітніти й народити. І коли малому було 2 місяці, прийшов тільки дозвіл на одруження. А також скрізь треба місяцями чекати терміни (призначена година прийому), що нам дуже незвично.

«Дозвіл на наше одруження прийшов, коли малому було вже 2 місяці», — розповіла Альона

3. Мої здобутки — це зустріч з моїм коханим Олександром і народження сина. Це ж треба — так далеко заїхала й зустріла свою долю! Ніяких моральних дилем нам долати, дяка Богу, не довелося. Всі були розлучені, всі вільні, причому я вже п’ять років жила сама. В Україні мені 20 років ставили діагноз «безпліддя». А тут я раптом через рік завагітніла. Напевно, від стресу, від переживань, які отримала та в яких живуть всі українці. Це був і шок, і несамовита радість водночас. Нашому малому вже 8 місяців. Я його назвала на честь тата — Олександром. Це наш найбільший скарб.

Мої втрати — це розлука з професією, моїми любими клієнтами та моїм собакою чіхуахуа, що нині мешкає у батьків у Кривому Розі.

РЕКЛАМА

4. Найбільше я сумую за батьками. Вони не хочуть нікуди виїжджати з України. Працюють. Мама — у дитсадку, тато — в автошколі. У них квартира, дача. Вони приїжджали до нас. Сказали: «Нам усе подобається, та дім є дім…»

5. Я не повернуся в Україну. Тут моя сім’я, коханий чоловік, дитина… Робота, зрештою, яку не так і легко в Німеччині знайти. Власне, ці обставини й зробили вибір за мене, хоча за Україною дуже сумую…

«Коли розумієш, що без мови одна дорога — на завод, красоти іншої країни якось втрачають свій блиск»

Леся Шелест, Київ. Журналістка, піар-фахівчиня, редакторка. Нині проживає в Нідерландах.

1. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, я схопила дітей і рушила до сестри у Львів. Хоча кидати налагоджене життя було вкрай важко. Діти навчались у хороших школах, ми з чоловіком мали роботи за спеціальностями. Я свою дуже любила. На той час працювала прессекретарем одного з київських високопосадовців.

А за два місяці ми опинилися у Нідерландах, де понад 20 років живе з родиною та працює сімейною лікаркою моя старша сестра Оксана.

Леся Шелест з Києва живе в Нідерландах

2. З неприємних відкриттів стало те, що без нідерландської мови ти можеш претендувати переважно на фізичну роботу, що твій соціальний капітал анулююється. Я пішла на великий овочевий завод, де при температурі сім градусів, дуже сильному шумі агрегатів, у робочому спецодязі та касці пакувала руколу й шпинат у пакети по вісім годин на день.

Тоді доводилось по 20 км крутити на велосипеді і вставати о п’ятій ранку. І це восени, коли розпочинається сезон штормів і дощів! Траплялися дні, коли вночі крізь зливу й дуже сильний вітер, який збиває в канал, годину крутила педалі до праці…

Твоя соціальна роль тут, до речі, дуже впливає на сприйняття європейських красот. Так, тут і природа доглянута та гарна, і нідерландці своїм здоровим способом життя й культом сім’ї (попри міфи про одностатеві шлюби, тут більшість пар гетеросексуальні та залюбки мають по 3−4 дітей) вражають, і інфраструктура гарна. Та коли розумієш, що без мови тобі одна дорога — на завод, красоти іншої країни якось втрачають свій блиск…

3. Мої здобутки… Я тут не пропала. І зрозуміла, що ніде й ніколи не пропаду. Адже не сиджу склавши руки. Також працювала в італійському ресторані помічницею кухаря, пакувала крокети на фабриці напівфабрикатів, прибирала у літньому будиночку.

Своїми здобутками вважаю і досягнення моїх дітей. Злата, якій 11 років, та Ілля, якому 16, добре знають англійську, а тепер уже й нідерландську. Ілля наразі готується вступати на фах IT до вищої школи в Амстердамі.

Леся пишається здобутками своїх дітей — Іллі та Злати

Про втрати. Це наша колективна травма, тих, хто виїхав за кордон. Ми обміняли тихе небо і безпеку дітей за кордоном на життя без улюбленої роботи, рідного дому, коханих чоловіків, які лишилися в Україні, без упевненості та укоріненості, які бувають тільки вдома…

4. Сумую в Україні за чоловіком, мамою, рідними, улюбленими подружками. За журналістикою. Я на рік поверталася з Нідерландів в Україну. З 2023-го до 2024-го працювала в Україні директоркою телерадіокомпанії у своєму рідному місті Тростянець. Ще раз переконалась, як люблю свою професію, — я буквально жила роботою.

Залучила на 400 тисяч гранти на нове обладнання, у нас пішла реклама, виграли гранти на створення нових теле- та радіопрограм, стали учасниками всеукраїнських медіаорганізацій, я й мої колеги постійно навчались, їздили на тренінги та отримали акредитацію ЗСУ. Створювали нові програми на радіо й телебаченні, і люди досі дякують за них. До речі, у мене чудові стосунки з моїми колишніми колегами, для мене це найперший показник, що я була непоганим керівником. Але той етап завершився.

Зрештою я зробила складний вибір і ухвалила рішення повернутися до дітей у Нідерланди. Адже вони — мій пріоритет. Нині на невеликій агрофірмі висаджую квіти. Плюс такої роботи — на природі, у тиші, вихідні завжди вільні. Працюємо по вісім годин, плюс дві перерви по 30 хвилин. За це платять 15 євро за годину, це трохи більше офіційно встановленої «мінімалки» в Нідерландах.

«Нині на невеликій агрофірмі висаджую квіти, — говорить Леся. — Плюс такої роботи – на природі, у тиші, вихідні завжди вільні»

Щоб отримати шанс на офісну роботу, потрібно вчити нідерландську мову. Моєї англійської вистачає поки що лише на такі прості вакансії. Вчуся на мовних курсах. І кажуть, що моя нідерландська вже досить непогана.

5. Чи хотіла б я особисто повернутись? Так, безперечно й однозначно — ТАК!

Якою б чудовою не була країна, яка нас прийняла (безоплатне житло, шкільна освіта для дітей, медична страховка, мовні курси, можливість працювати), нам хочеться додому. Ми нещодавно повернулись з України, куди вперше за три роки я повезла дітей. Вони почувалися щасливими. Побачили вчителів, друзів, побували у нашій квартирі в Києві.

Ми гуляли Хрещатиком і Подолом, дихали життям рідного міста. Навіть у Михайлівському застали уривочок Великодньої служби, де правив митрополит Епіфаній. Діти купували смаколики за донат на ЗСУ…

На жаль, були тривоги, і ми сиділи у коридорі між двох стін, а в ту ніч, коли ми їхали потягом до Львова, Київ сильно обстріляли, загинули люди…

В Нідерландах я стала активною учасницею, волонтеркою Українського клубу у місті Заандам. Беру участь у мітингах, виставках, майстер-класах — серед організаторів, а кожної суботи викладаю українським дітям мову, літературу та культуру у школі «Вишиванка». На жаль, величезна кількість дітей, які виїхали з батьками, українською не послуговуються та не знають її, особливо маленькі. Можна сказати, це моя місія — хоча б частині українських діток допомогти не забути українську…

«У Нідерландах я стала активною учасницею, волонтеркою Українського клубу у місті Заандам», — розповіла Леся

«Я пахала у Польщі як проклята, а він на мої гроші жив з коханкою»

Світлана, Київська область. Працівниця банку. Наразі проживає у Польщі.

1. Я тікала з Київської області, з одного з окупованих міст. Через Романівський міст. Чоловік залишився доглядати за онкохворою мамою, а мені наказав виїжджати.

2. В Польщі мене приємно вразило насамперед те, як нас там зустрічали. Мені дуже болить теперішня ксенофобія поляків, але тоді… Це було так потужно, коли на кожній автостанції були їжа, гігієнічні засоби, волонтери. Як українців обігрівали, годували, обіймали… Ридати хотілося.

Неприємним стало відкриття щодо деяких українців у Польщі. Коли я бачила, як вони нагрібають нові речі зовсім не того розміру, як у членів їхньої сім’ї, як переправляють їх потім забитими автівками за кордон на перепродаж, мені було страх як соромно.

Напевно, у мене створився якийсь комплекс щодо цього. Мені зовсім не хотілося, щоб мої знайомі поляки, які запросили мене сюди, думали, що я така ж сама. Я відразу влаштувалась на кілька робіт. Мила під’їзди у закритому елітному житловому комплексі та офісі, жодного разу не ходила отримувати гуманітарку.

3. Мої здобутки — це те, що я тут працюю та сама себе забезпечую. Сплачую за кімнатку 300 євро. Доначу на ЗСУ. Вивчила добре польську мову.

Мої втрати… Я втратила чоловіка. Це дуже брудна історія. Виявилося, що в нього до війни була інша. І, наказуючи мені їхати, він просто хотів мене здихатися, щоб вільно з нею зустрічатись. Я по можливості до нього приїжджала, доглядала за його мамою, чимало коштів, зароблених в Польщі, пересилала на її лікування.

Він втратив роботу. Вони по суті жили за мої кошти. Як потім я зрозуміла, не тільки вони… Та, інша, завагітніла, чекає на дитину. У нас з ним за 10 років дитини так і не вийшло…

Відчуваю, що мене не просто зрадили, а й використали. Мама його, на жаль, померла. Я була на її похоронах, де від сусідів і спливла вся правда про коханку чоловіка. Тепер уже й не впевнена, чи справді ті кошти, які я йому висилала, йшли на лікування його мами? Я пахала у Польщі як проклята, а він на мої гроші жив з коханкою і будував своє майбутнє… Це дуже боляче.

4. Сумую за своєю мамою. Вона живе у Нікополі. Там страшно. Але виїжджати вона не хоче. Сумую за втраченим життям. Мій шлюб розвалився. Наше кохання з чоловіком, як виявилося, було тільки у моїй голові.

5. Чи повернусь я в Україну? Не знаю. Тут я ніхто зі своєю вищою освітою. Але тут мене ніхто не знає та не зачіпає запитаннями про мого чоловіка, мій шлюб, і чи є у нас діти, і чому ми не живемо разом… Це мене влаштовує.

Наразі ж я вже не думаю про свої розбиті почуття, а думаю, як би народити дитину «для себе». Мені 37. До мене залицяється тут один чоловік… Багато наших жінок вагітніють від європейців… Та мені хотілося б дитину саме від українця. І саме від військового. Вони найкращі у нашому генофонді.

Раніше киянка, яка через війну виїхала до Німеччини, в інтерв’ю «ФАКТАМ» розповіла про життя за кордоном і повернення додому.

На фото у заголовку: Альона з Кривого Рогу з чоловіком та сином у Німеччині

Источник